Тисячі паломників ще з ХV століття шукають Божої благодаті в Заглині, що є частиною села Монастирок Жовківського району Львівської області. 

На Монастирськiй гopi, за свiдченнями архiвних документiв та лiтописiв, у XV-XVI ст. був невеликий монастир бiглих монахів, який майже повністю був зруйнований внаслідок татарського набігу.

На місці, де колись був монастир, люди потай випасали худобу. За легендою, дівчинка-пастушок Марічка часто молилася там і одного разу з-поміж листя дерев до неї опустилося якесь світло. У світлі вималювались риси незвичайної жінки. Дівчинка хотіла податися назад, проте жіночий голос зупинив її: «Не бійся, дитино. На цьому місці є особлива Божа благодать…». Панна перехрестила дівчинку і зникла. Серце дитини відчуло, що це була Божа Мати. Не всі повірили розповіді Марічки, а дехто й насміхався. 13 вересня невідомого року ХУІІ століття дівчинці на тому ж місці знову явилася Божа Матір. Дитина руками розгорнула листя і з-під землі почало бити джерело.

Чудесна новина облетіла навколишні села. Люди звідусіль ішли до благодатного місця, щоб скуштувати води, яку подала Небесна Цариця. Через деякий час біля св. джерела отримала оздоровлення і зцілення незряча донька місцевого пана, яку не могли вилікувати найкращі лікарі світу. Тоді пан подарував громаді села Монастирок землю, на якій відбувалися чудесні зцілення. Люди швидко відмежували подаровану землю викопаним ровом, який зберігся до наших днів. Згодом селяни поставили тут дерев’яний хрест і обклали джерело каменем.

Святе Джерело Пресвятої Діви Марії знаходиться на межі 4-ох парафій - православної і 3-ох католицьких (охоплюють села Монастирок, Середкевичі, Старе Село, Потелич). Слід зазначити, що вода джерела у будь-яку пору року одинаково холодна, крижана (температура води не перевищує двох градусів вище нуля навіть улітку). Воду зі Святого джерела також неможливо ні випити, ні вичерпати, бо століттями воно б'є і не міліє.

Земля Заглини свята і намолена. Адже колись на цій території був монастир. Тому зараз тут планують спорудити новий монастир, щоб на цьому святому місці знову залунав чернечий спів.

Неподалік села Гійче, біля лісу розташований військовий меморіал. На цьому місці 7 вересня 1914 року відбувся бій між Другим полком Тірольських Цісарських стрільців, які входили до складу Австрійської армії з частинами російської армії. 

Бойові побратими у Тіролі були настільки зворушені втратою товаришів, що вирішили самостійно увічнити пам’ять про героїчну загибель  2-го полку Тірольських цісарських стрільців та профінансували будівництво величного меморіалу. 

У 1917 році будівництво військового цвинтаря було завершено. На ньому знайшли свій спочинок як австрійські, так і російські воїни. Згідно архівних досліджень на австрійській частині цвинтаря захоронено 800 воїнів, з яких відомі прізвища 13 офіцерів і 90 воїнів. На російській частині поховано 300 воїнів, серед яких 6 офіцерів. Прізвища російських воїнів невідомі. 

Незважаючи на важкі часи (Перша світова війна ще тривала) неподалік Гійче було споруджено справжню перлину монументального мистецтва. До важких будівельних робіт залучались місцеві селяни та італійські військовополонені. 

Сам військовий цвинтар складається із комплексу двох дільниць, розділених лісовою дорогою та обнесених муром. На одній з них покояться тірольці, на протилежній – росіяни. Австрійська частина меморіалу вирізняється помпезністю. У центрі її височіє витесаний із каменю пантеон із написом «Тут спочивають герої».

За час радянської влади меморіал біля Гійче був у варварський спосіб зруйнований. Збереглись лише найкрупніші його елементи. Починаючи з 1994 року, завдяки тірольському відділенню Австрійської меморіальної організації «Чорний хрест» та місцевій громаді пам’ятку було відновлено і відреставровано, а у червні 1996 року  – відкрито найбільший поза межами Австрії меморіал загиблим у Першу світову війну тірольцям.

На околиці м. Рава-Руська в урочищі Вовковиця знаходиться меморіал пам’яті жертвам фашистського терору.

Шталаг №325 -дисциплінарний табір фукнціонував з липня 1941р. по липень 1944 р. Тут утримувалось близько 20 тис. радянських військовополонених, більшість з яких (18 тис.) були розстріляні та загинули від голоду і хвороб. З 13 квітня 1942 р. у тих же бараках були розміщені французькі та бельгійські військовополонені. За деякими даними, загальна кількість французьких та бельгійських в’язнів становила близько 20–24 тис. осіб. 

Табір був утворений в колишніх казармах червоної армії. До інфраструктури входили чотири бетонні будівлі конюшень (дві з них не мали накриття), кілька будівель із дерева та цегли, що не мали води, електрики та опалення. Табір був обгороджений колючим дротом. По кутах стояли сторожові вежі. В’язні спали на підлозі або на нарах у 3-4 поверхи. 

Внаслідок розстрілів та тортур тут щоденно гинуло 150–200 осіб. Трупи вивозили у Вовковицький ліс. Загалом із числа радянських військовополонених 15 тис. було розстріляно і понад 3 тис. померло від тифу. Смертність серед французів та бельгійців була також висока через німецькі тортури, хвороби (зокрема, шлунково-кишкового тракту, авітаміноз), важкі умови примусової праці. За французькими даними, серед них вижило всього 14%. 

Цю місцевість донині називають «Іваньки». Вона лежить на межі Сокальського і Жовківського районів, біля села Діброви. До Другої світової війни з такою назвою там віками існувало і жило за своїми віковічними традиціями невеличке українське село. Територія людських поселень на  Іваньках сягає своїм корінням у XIV-XV ст.

Село Іваньки – це символ трагізму і жертовності українського народу, але це і героїчне протистояння загарбнику. Тоді, в літні місяці 1944-го, сталінська воєнна машина, борючись з УПА, нищила, палила галицькі села, вбивала мирних жителів, не оминаючи і дітей колискового віку. Іваньківська земля – це яскрава сторінка героїчної повстанської боротьби. Тут, від початків створення УПА, завжди, у меншій чи більшій кількості, перебували її відділи, набувши особливої активності у 1944 році, коли в північній частині Львівщини організаційно викристалізувалася бойова одиниця – Воєнна округа (ВО) «БУГ» і її військовий штаб (ВШВО).

28 серпня 1944 року крім Іваньок, в одному часі в невеликій окрузі (за відстанню до двадцяти кілометрів), були спалені хутір Бродюки, села Пирятин, Синьковичі, розстріляні їх мешканці.  

Сьогодні там,  де колись жили щасливі  сім‘ї,  де лунала українська пісня і  веселі дитячі  голоси є тільки відновлена криниця і  каплиця. Поряд з капличкою  знаходиться новозбудований Хрест на могилі, Тут кожної весни розцвітають вцілілі  яблуні, груші і сливи – німі  свідки трагедії, що сталась багато років тому…