Власне, кожне дерево має свій запах. Щоправда, запах деяких дерев настільки слабкий, що нюх людини його не відчуває. Найхарактерніші деревні запахи йдуть від смоли, яка проступає крізь кору, найчастіше внаслідок нанесеного дереву пошкодження.

Найпрославленіші в історії смоли – це, безперечно, ладан і мирра. Історики стверджують, що за декілька тисячоліть до нашої ери пахощі приносили мешканцям Аравії такі ж багатства, як нинішнім їхнім нащадкам – нафтові свердловини. Пахощі і куріння у величезній кількості продавалися в усі країни стародавнього світу. Халдейські жреці щедро палили їх на вівтарях Ваалу, вавілоняни користувалися ними для очищення шкіри (замість вмивання), а в Єрусалимі для них були побудовані величезні сховища. По всій Греції спалювали пахощі на честь Зевса, а пізніше флотилії вантажних суден регулярно везли їх до Риму. Єгиптяни використовували більше духмяних смол, ніж решта народів, оскільки палили їх під час релігійних церемоній, застосовували з медичною метою і для бальзамування, а також у складному ритуалі, який мав забезпечити душі загробне життя.

У стародавніх рукописах є згадка про те, що: «У своїх торгових законах 1200р. до н. е. Рамзес ІІІ постановив, що колір пахощів може коливатися від димчасто-янтарного до нефритово-зеленого, блідого, немов місячне світло, а решта не мають ніякої цінності». Ці бездоганні пахощі давали лише ладанні дерева та миррис, і протягом сотень років їх привозили по суші із долини Дуфар у Хадрамауті у Південній Аравії, де ростуть ці дерева. Каравани верблюдів, навантажених дорогоцінною смолою, під пильною охороною просувалися Південною Аравією на захід до Ємену, звідки повертали на північ і повільно рухалися вздовж Червоного моря до того місця, де дорога пахощів розгалужувалася і один шлях вів на захід, до Єгипту, а інший – на схід, до Вавилону і Сирії. До того часу, коли вантаж прибував до місця призначення, його вартість зростала вшестеро і він приносив 500% прибутку. Тому не дивно, що єгиптяни спробували скоротити витрати на пахощі, відмовившись від посередників. Вони вирішили вирушити за смолою самі і, якщо це виявиться можливим, привезти молоді деревця, щоб розвести їх у Єгипті.

Перша відома єгипетська експедиція до краю пахощів, який єгиптяни називали країною Пунт, вирушила приблизно у 3000 р. до н. е. Про неї майже нічого не відомо, крім того, що вона привезла 80 000 мір мирри і 2600 кусків цінного дерева. Наступними століттями нові експедиції час від часу вирушали Червоним морем до Пунту за дорогоцінними смолами. Остання найбільша із цих експедицій була скерована туди у 1493 р. до н. е. за наказом великої єгипетської цариці Хатшепсут. Флотилія мала п’ять великих суден з тридцятьма гребцями на кожному. Скільки часу тривала експедиція – невідомо. Але на стінах храму в Дейр-ель-Бахарі збереглися надписи і малюнки, котрі свідчать про її повернення.

Із усіх рідкісних дерев, що ростуть на острові Сокора, жодне не викликає таких казкових асоціацій і жодне не мало такого важливого значення в минулому, як ладанне дерево і миррис. На деяки гірських схилах й особливо в долині, яка веде до міста Калансії, цих дерев дуже багато. Літом вони цвітуть, і їх аромат наповнює всю долину.

Ладанне дерево (на острові є його три-чотири види) нагадує труп якоїсь тварини, що розкладається. У нього негнучкі низько розташовані гілки. Листя гвинтові, розсічені, і їх мало. Товста кора (з якої місцевий люд виготовляє відра) і біляста шкірка щільно прилягають до плямистого стовбура якогось дивного кольору. Волокна деревини так набубнявіли від соку, що нагадують гниюче м'ясо; із надрізів сочиться прозора жовто-біла смола з сильним запахом. Плід – ягода розміром невеликої сливи; нечисленні червоні квітки, що нагадують герань, ростуть на коротких квітконіжках. Ці дерева спеціально не розводять і смолу збирають у невеликій кількості – не на експорт, а лише для місцевих потреб.

У тропіках деякі дерева мають деревину з дуже приємним і стійким запахом, який, зазвичай, породжується ефірними маслами, які містяться в її тканинах. Наприклад, сандалове дерево. Завдяки його вишуканому аромату це дерево культивують багато сотень років. Приємний запах має деревина деяких евкаліптів та інших миртових, причому цей список можна продовжити. І навпаки, чимало тропічних дерев пахнуть дуже неприємно. Ось, наприклад, повідомлення південнородезійського лісничого про дерево, яке, як не дивно, належить до родини розоцвітих: «Паринарія (Parinariumcuratellaefolium) у спекотний день дуже сильно пахне. Я помітив це під час полювання зі своїм приятелем. Що глибше ми просувалися в ліс паринарій, то все більше у мене виникало почуття, що мій напарник не мився принаймні декілька тижнів. Ми йшли, і в моїй уяві ці тижні перетворювалися у місяці і навіть роки, поки, нарешті я не зметикував, що людина не може пахнути так гидко, і не встановив, що смердючий запах розповсюджували дерева».

Велике дерево Scorodocarpusborneensis, що росте на Суматрі, в Малайї і на Борнео, має офіційну назву «баванг хутан», що в перекладі означає «лісова цибуля». Це дерево смердить несвіжим часником у будь-якій своїй частині.

Яскравим прикладом смердючого дерева слугує аргентинський омбу. Вдень його запах не чути, однак вночі його не можливо витримати. Мабуть, і вдень дерево пахне, оскільки птахи, комахи оминають його цілодобово. Просто людський нюх не настільки тонкий.

Дерево, яке в Біблії називається гірчицею, (Salvadorapersica), – чагарник або деревце висотою до 9 м, росте на території, яка простягається на північ від Центральної Африки і захоплює західну Азію. У спекотні дні воно розповсюджує їдкий запах. Місцеві мешканці часто називають смердючі дерева «смердючками». До них належить родич бразильського горіха на острові Маврикія (Foetidiamauritiana) і один із родини лаврових у Південній Африці (Ocoteabullata). Рослин одного з ним роду багато на півночі Південної Америки.

У південній Флориді «смердючкою» називають білий корковик, на Цейлоні – каракас… На щастя, смердючих лісових запахів значно менше, ніж приємних ароматів, які значно довше зберігаються в пам’яті.

За матерілами Всеукраїнської галузевої газети "Деревообробник"